— Хочемо на другий бік, — мовив провідник.
— Та не видите, що вода велика!
— Та видимо. А не покажете нам, куди тут переїхати?
— Хіба перескочите, — мовив чоловік, здвигнувши плечима.
— Як то? — запитали ми обидва враз.
— А так, що броду не є.
— А може де міст?
— Моста не є.
— А може добра кладка?
— Кладки не є.
— Ну, а так переїхати не можна?
— Каміння несе. Коням ноги потре.
— Ну, то що ж нам робити?
— А перечекати, аж вода впаде.
— А коли впаде?
— Чей[1] завтра.
— Значить, доведеться ночувати, — мовив я, обертаючися до провідника. — Не знаєте, де би тут переночувати? — додав я, обертаючися до місцевого чоловіка, бачучи, що мій провідник стоїть заклопотаний та чухає потилицю.
— Та де би? Хіба в корчмі.
Я зирнув питаючим оком на свого провідника. Цей усе стояв, держачи за поводи наших коней, і одною свобідною рукою чухався по потилиці.
— Ну, що, Михайле? — запитав я, бачучи, що він не говорить нічого.
— Та нічого, прошу пана.
— Підемо ночувати до корчми?
— Як пан знають. Я не піду.
- ↑ Чей — може.
