— А то чому?
— Я вже раз ночував там, та заклявся не ночувати більше.
— А то чому?
— Тут, прошу пана, найкусливіші блощиці на всі гори.
Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернувся знов до місцевого чоловіка.
— А не можна би проситися до вашого єґомостя на ніч?
— У нас нема єґомостя. До нас доїздять що дві неділі на відправу.
— А може до якого ґазди?
— Та не знаю. Може би… Лиш не знаю, у кого би?
А потім, подумавши хвилину, він додав.
— Хіба би у нашого навчителя.
— У вас хіба є навчитель?
— А є.
— То значить, є й школа?
— А є. Вже п'ять літ маємо школу.
— А де ж той ваш навчитель?
— Та недалеко. Он тут за корчмою.
І він показав нам дорогу. Було справді недалеко. По дорозі, їдучи стежкою понад потоком, що заступав місце головної сільської вулиці і якого берегом провідник проводив коней, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий ще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нікуди з села, що у нього не буває ніхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить «дітваків» пильно, не б'є в школі, та і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми порятує, хоч сам живе бідно. Отак роз-
