Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/174

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А то чому?

— Я вже раз ночував там, та заклявся не ночувати більше.

— А то чому?

— Тут, прошу пана, найкусливіші блощиці на всі гори.

Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернувся знов до місцевого чоловіка.

— А не можна би проситися до вашого єґомостя на ніч?

— У нас нема єґомостя. До нас доїздять що дві неділі на відправу.

— А може до якого ґазди?

— Та не знаю. Може би… Лиш не знаю, у кого би?

А потім, подумавши хвилину, він додав.

— Хіба би у нашого навчителя.

— У вас хіба є навчитель?

— А є.

— То значить, є й школа?

— А є. Вже п'ять літ маємо школу.

— А де ж той ваш навчитель?

— Та недалеко. Он тут за корчмою.

І він показав нам дорогу. Було справді недалеко. По дорозі, їдучи стежкою понад потоком, що заступав місце головної сільської вулиці і якого берегом провідник проводив коней, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий ще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нікуди з села, що у нього не буває ніхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить «дітваків» пильно, не б'є в школі, та і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми порятує, хоч сам живе бідно. Отак роз-