додав: — Де там у мене яке село? Хіба те моє, де я тепер.
— У твоїм ріднім, — поправив я. — Там, де твоя батьківщина була.
— Минулося, забулося!
І він махнув рукою і звісив голову.
— Ну, але тебе там люди не забули. Хоч ніхто не міг сказати мені, куди ти подівся.
— Благословляють мене?
— Не можу сказати, щоб так дуже, — мовив я. — А все таки не можуть вийти з дива, що тобі сталося що ти так, ні сіло, ні впало, продав свою батьківщину. А особливо я здивувався. Адже я знав, як ти любив її.
Опанас кинувся мов ужалений.
— Ти знав!? Що ти знав? Ти міг знати лише частину. А про те…
Він знов махнув рукою і звісив голову.
— Ну, Опанасе, скажи по правді, що це з тобою сталося? Так ти якось ні з цього ні з того щез із нашого горизонту, так безслідно пропав… А ще потім та нагла продаж батьківщини…
— Це не по тім було, а дрібку перед тим, — нервово, мов зачеплений за болюче, втрутив Опанас.
— Ну, то вже чи потім чи перед тим, а все таки загадка. Я довідався про смерть твоїх старих і думав, що ти пішов сісти на ґрунті та господарювати. Вже збирався писати тобі на село, коли якось припадком довідався від селян, що ти продав усе…
— Ще до того орендареві — додав він з гірким усміхом.
