— І вибрався кудись. Зрозумієш і сам, що я не знав, що й думати про це.
— І що ж ти думав?
— Нічого не думав. Зупинився на тім, що тут якась загадка, якої самою логікою не розв'яжеш.
— А інші товариші що?
— Якось не доводилося ні з ким говорити про тебе. Ти в товариствах ніколи не бував.
— Ну, певно, забули! — мовив Опанас. — І добре так.
— Але скажи, що таке тобі сталося? Йшов у один бік і раптом звернув з дороги, та й гатьта! Немов якась киценька перебігла тобі дорогу.
Опанас аж підкинувся, мов ужалений.
— Киценька! Ти тямиш її?
— Кого?
— Адже ти оце згадав про неї. Значить, знаєш щось. Догадався! Чи може чув що від когось? А може вона сама?…
І він з жахом впер в мене очі.
— Вибачай, Опанасе, але я, бігме, не розумію тебе, Про кого я згадав? Хто такий вона сама?
— Киценька.
— Що за киценька?
— Як то? Не тямиш Киценьки? І не знаєш моєї історії?
— Та нічогісінько ж. І про яку це ти киценьку?
— Не тямиш? А правда, ти не бував у Суберльової.
— Був пару разів.
— Ну, то може пригадаєш. А в тім…
