Я пригадав собі каварню Суберльової, що була на розі вулиць Вірменської і Ґродзіцьких. Це була нічна кав'ярня з дамською обслугою, свойого часу ославлене місце гулянок золотої молоді. Я заходив туди рідко і то лише вдень, тому й не диво, що назва Киценьки не сказала мені нічого.
— Там була одна панна, — мовив якось нехотя Опанас. — Свого часу славна була. Її звали Киценькою. Брунетка, з розкішним волоссям, з чорними, блискучими очима. Лице — кров з молоком. Зуби чудові. На устах усміх такий, що аж за серце хапав. Голос, у розмові, не в співі, бо вона мало співала, але такого голосу я не чув ніколи. Та й загалом уся вона, кожний її рух, кожна рисочка, кожне слово, кожний позирк її очей, усе в неї було таке, що я від першої хвилі забув себе, все в неї мені видавалося невиданим і нечуваним, таким, якому нема пари в світі. Не даром кажуть, що закохання — слабість, манія. Коли я побачив її, почув її голос і усміх, на мене найшла така хороба і то в такім сильнім ступені, що я навіть здумати не міг того, щоб їй опертися. Знаєш, що я звичайно не був ласий до жіноцтва, ані надто чутливий. Але тоді це наскочило на мене раптом, з такою силою, що я цілком стратив застанову. Так мов би з лісової гущавини нараз вийшов на лісову пожежу. І я станув без власної волі, без сили, без тями. Чув, що судьба заглянула мені в очі і що не втечу від неї.
