Опанас зупинився. Він аж задихався, наговоривши стільки одним духом. На його блідому лиці запалав гарячий р мянець, мов і справді випечений пожежею. Він говорив з очима втупленими в землю, немов углублявся в своє внутрішнє життя і боявся глянути мені в очі, щоб я крізь них не заглянув йому в душу. Помовчавши трохи та сьорбнувши чаю, він заговорив знов, проти свого звичаю сквапно, уривано, немов ловлячи образи, що неслися по овиді його душі, мов дощові хмари.
— Я не був частим гостем у Суберльової. Але раз засидівся до пізнього вечора. Сиджу за газетою, коли підвів очі, побачив її. Витріщив очі, мов сам собі не вірив. Зачудовання, це було перше, найсильніше чуття, яке опанувало мою душу. «Невже»!? «Чи справді»!? Такі питання вертілися в моїй голові, мов сухе листя в осінньому вітрі. Я сидів і дивився на неї. Коли вона проходила поміж столами, мої очі бігали за нею, як вірні собаки за паном. Коли наближалася до мене, мене кидало в жар, пробігало дрожжю. Коли вона щезала, я сидів мов оглушений і ждав її. Минала година за годиною; у мене навіть не ворушилася думка в голові, щоб іти кудись. Іти? Куди йти, коли тут був увесь світ, було сонце, було життя. Десь коло одинадцятої прийшли деякі товариші, вже добре підпиті, з голосним реготом, веселі, співучі. Вони позасідали при двох столах, замовили цілу масу коньяків, а побачивши мене,
