я кулився та хилився мов під громом, але не почував ніякого жалю, ніякого гніву, ніякого сорому. Киценька заслонювала мені весь світ, замінювала всі почуття, заповнювала всі бажання.
Був останній вечір перед визначеним нею речинцем її від'їзду. З якою душевною мукою біг я на Вірменську! Ану ж одурила! Ану ж від'їхала без мене! Що тоді? Передо мною рознімала чорну пащеку якась страшна безодня. Опинившися на розі Вірменської, я зирнув угору на її вікна. Ах, вони були освітлені! значить, не виїхала! Як вихор полетів я горі сходами, застукав до її дверей і не дожидаючи голосу, влетів до покою. Вона сиділа на великім куфрі в подорожнім убранню, з очима оберненими до дверей. Її лице було бліде-бліде, очі горіли.
— Ось я! — скрикнув я, переводячи дух.— І ось тут, на!
І я поклав перед нею п'ять тисячоренських банкнотів. Вона всміхнулася і махнула рукою.
— Сховай це! Я ждала тебе. Бачиш, я готова до дороги. Подзвони на сторожа, щоб покликав фіякра.
Я подзвонив і розпорядився, а потім обернувся до неї.
— А якби я був не приїхав, запізнився о півгодини, то ти була б від'їхала без мене?
— Розуміється, — сказала вона коротко.
Я взяв її руку. Вона була холодна, як крига.
— Що тобі таке? Ти хора? — запитав я її.
Вона не відповідала.
