Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/201

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Киценько! Життя моє! — скрикнув я. — Скажи мені, ти ненавидиш мене? Не рада, що я прийшов? Хотіла їхати сама, без мене? Коли так, то на тобі гроші і їдь. Я не маю ніякої претензії.

Я подав їй гроші. Вона легким рухом руки відсторонила їх, потім усміхнулася, як мені здавалося, крізь сльози, і своїм звичаєм, узявши мою голову в обидві долоні і пригорнувши її до себе, поцілувала мене в чоло і мовила:

— Який ти дурненький! І не вгадав. Знаєш, я вже почала була сумніватися, чи ти приїдеш. Думала, що твоя батьківщина переможе в твоїй душі мій образ. Ну, а якби ти не був приїхав, я була-б, розуміється, від'їхала, але з одним наміром.

— З яким?

— Це вже мій секрет.

— Скажи мені його.

— Пощо?…

— Пощо? Щоб я знав.

— Про мене. З наміром, на найближчій станції або за станцією кинутися під колеса залізниці.

Я з жахом обняв її, немов хтось силкувався вирвати її у мене.

— Киценько, а то чому? — скрикнув я.

— Ну, у мене не було іншого виходу. Так і пам'ятай собі: сьогодні ти своїм прибуттям урятував мене від неминучої…

Кінець цього речення я заглушив своїми поцілунками.

Десять мінут пізніше ми сіли на фіякра і поїхали до залізниці.

— Куди ж ми їдемо? — запитав я.