— А тобі що до того? — відповіла вона різко, — Їдемо, куди я хочу. Ти тепер мій і я роблю з тобою, що сама захочу, доки…
— Доки що?
— Доки не кину! Ха-ха-ха! Страшно тобі?
— Ні, не страшно.
— Любиш мене проте?
— Люблю.
— Ну, гляди ж! У мене тверда школа.
Ми надоспіли якраз на кур'єрський поїзд до Відня. Вона взяла два білети другої кляси, віткнула щось у руку кондукторові і, коли поїзд рушив, він запер за нами купе. Тоді Киценька кинулася мені на шию і, цілуючи мене, мовила:
— Ну, тепер починається наша шлюбна подорож!
У Відні ми стали рано. Я був безтямний, ошоломлений, а вона, мов нічого. Покликала пакера[1], заговорила до нього чистісіньким віденським діялектом, щоб замовив нам фіякра, і ми заїхали до якогось готелю. Там нам дали дві гарні кімнати, і в них я прожив з Киценькою чотири дні, чотири найщасливіші дні мойого життя. Що я буду тобі описувати те, що пережив тоді! Такі речі не описуються, а хто їх не пережив сам, той не відчує ніякого опису, а головна річ, кожний із тих щасливців, яким випадають на долю подібні дні, переживає їх по свойому. Киценька розсипала передо мною всі чари своєї краси, свого доброго, справді золотого серця, свого незвичай-
- ↑ Пакер — упаковщик речей, носильщик.
