готова була відповідь. А не можучи діждатися того питання від мене, він нарешті нахилився до мене і притишеним голосом запитав:
— Ну, а про неї не питаєш?
— Про кого б то?
— Ну, а про Киценьку.
— Що ж про неї питати? Хіба сталося щось нове?
— Авжеж сталося. Вона повернула до мене. Я вже був у К., недалеко Дрогобича. Одного вечора приїздить до мене фіякр і на ньому дама вся в чорному, закрита чорним серпанком.
— Здоров був, Fidelio! — скрикнула ще з воза. Голос її був мов переламаний, але я пізнав її відразу. — Ось бачиш, я до тебе!
Я поміг їй злізти з воза. Властиво я зніс її майже зовсім на руках. Була легенька, як дитина. Коли стала на землі, я почав цілувати її руки.
— Ну, ну, дай спокій! — мовила вона. — Я приїхала до тебе вмирати.
І при тім вона відкинула заслону зі свого лиця. Було бліде, з випеченими на щоках рум'янцями. Уста були бліді, очі горіли. Я взявся потішати її, хоч у самого серце мов кліщами здавило.
— Ні вже, синку, не балакай нічого! — мовила вона — Я же знаю, по що приїхала. Доки була сила, я розсипала її по світу. Доки була краса, я чарувала нею. Доки було здоров'я, я шафувала[1] ним. Я жила, що вже казати. А тепер приїз-
- ↑ Шафувати — розкидатися.
