джаю до тебе вмирати. Приймеш? Не бійся, я довго не потягну.
У мене сльози бризнули з очей.
— Е, ти, бачу, ще не позбувся сентиментальности. Ну, ну, дай спокій! Встигну ще набриднути тобі. Моя хороба така, як той чех казав: «Ne bojse, Mariska, ja te budu pomalenku rizal»[1]. Я для того й носила її з собою оце вже три роки, щоб не надто докучити тобі. А гарно тут у тебе! Треба буде піти та роздивитися по кладовищі та винайти собі місце спочинку до вподоби.
Вона говорила майже весело, хоча по кожнім реченню уривала і важко дихала. В грудях чулося легесеньке харчання. І кожне її слово, кожний отакий тон із її грудей різав мене по серці.
Пожила у мене ще вісім місяців. До самого кінця держалася на ногах, була весела, хоча говорила вже майже лише шепотом. На мої намови узяти шлюб зі мною відповідала все одним рішучим «Ні». Мусила б показати мені свою метрику (спалила її давно), виявити своє дійсне ім'я й прізвище, а цього не зробить ні за що. Я називав її Галею, і вона полюбила це ім'я. Хто вона була, відки й якого роду, це лишилося тайною, яку вона й понесла з собою в могилу. На тихім сільськім кладовищі в тіні прастарої липи я похоронив її відповідно до її волі в простій дерев'яній домовині, в тій одежі, яку сама собі приготовила на
- ↑ Не бійся, Маріє, я тебе буду помаленьку різати.
