— Алеж видумуєш, моє серце! Як же ж можна так зміняти гумор? До полудня напираєш на мене: на оперу, на оперу, відітхнути мені не даєш, поки не роздобуду білета, а тепер, коли все готове, тобі нараз відхочується! Ні, серденько, — додав молодий чоловік поважним, учительським тоном, — так не можна робити! Треба мати більше постійности характеру! Іди, йди і збирайся, сама побачиш опісля, в якім славнім гуморі повернемо з опери!
Оля справді пішла, але при її відході за дверми чути було щось, мов тихеньке, несміле хлипання.
Молодий чоловік, скінчивши свою научку, обернувся знов до дзеркала і закладаючи пенсне на ніс, тихенько процідив крізь зуби: «Бабські капризи!» Він рад був, що не уляг Олі, що поставив на своїм. Так і повинно бути! Аджеж він доктор філософії і учитель гімназіяльний, щоб ним жінка поводила? Ні, цього не буде!
Цілу дорогу Оля мовчала, хоч у тій мовчанці було більше якогось тихого суму, ніж гніву. Володко тим часом був у добрім гуморі і оповідав їй різні забавні анекдоти про автора опери, Россіні, анекдоти вичитані недавно в якімось німецькім збірнику. Він так був занятий своїм оповіданням, що й не звертав уваги на лихе успособлення своєї нареченої.
Увійшли до ложі. Гаряче повітря, змішане з запахом поту і парфум, ударило
