скінчена, а зараз по сьомій заїде фіякер, що має завезти нас до театру на оперу. Іди ж і збирайся! А не сумнівайся про мою любов, бо це зробило би мені велику прикрість! Іди, йди!
І молодий чоловік притиснув до себе тримтючу, зворушену дівчину, поцілував її гарячі, калинові вуста, що так і палали бажанням розкоші, і коли потім вона звільна, оглядаючись і зупиняючися, відійшла, почала натягати на руки чорні глянсовані рукавички.
— Володю! — сказала вона, зупиняючися в дверях.
— Що, люба? — спитав молодий чоловік, озираючися від дзеркала, перед котрим почав був пробувати новий, блискучий циліндер.
— Не їдьмо нині до театру!
— А то для чого?
— Так якось! Не їдьмо! Я не хочу!
— Але як же то можна, серденько? Ложа заплачена, фіякер замовлений, а ще до того таку славну оперу грають: «Вільгельма Теля» Россіні! І яка причина, щоб ми не їхали?
— Я не можу тобі сказати причини. Але я чогось така неспокійна, тривожна, якісь такі чуття в мені підіймаються, що й сама боюся заглянути їм в очі. Не їдьмо на ту оперу!
— Ні, дитино, навпаки! Музика успокоїть, уколише тебе. На такі неясні та тривожні чуття музика якраз найкращий лік.
— А як музика власне зміцнить, прояснить ті чуття?
