чути глухі удари великого бубна, мов далекий гуркіт грому. Світло лямп мліє, тускліє, робиться якось душно, понуро, мов перед бурею. Розбурхана фантазія Олі чародійською силою снує нові образи. Широка ріка звужується, грізні пошарпані скелі стісняють її. Хвиля, сперта і спінена, розбивається о кам'яні брили, що вистирчують зо дна ріки. Погідне небо помрачилося. Темні хмари засіли на сніжних чолах гір і перекидаються гнівними словами громів; часом чорні їх лиця блискають вогнем ненависти. Важко і тривожно робиться Олі. Вона притулюється цілою своєю істотою до свого товариша, надіється найти в нім підпору і розраду. Але якийсь злий демон шепче їй гризливі слова його: «Дай мені спокій, я не маю часу з тобою пеститися, мушу задачі поправляти!»
Проразливий свист почувся з оркестри. Тони клекотіли й мішалися, як вода кипуча в невеличкім кітлі. Баси гуділи, мов громи; скрипки квилили, мов чайка над затопленим болонням[1]; флейта свистіла, мов вітер між кручами; м'ягкі флажеолети стогнали уривано, мов конаючий. Все тремтіло й бурлило. В Олиних очах щезло все — і амфітеатр, і блимаючі світла, і червоні обої лож, і Володко, що сидів при ній і з виразом глупого задоволення лорнетував сидячі в протилежній ложі панни. Вона не бачила нічого, їй здавалося, що музика, та проймаюча, пекельна музика
- ↑ Болоння — сіножать.
