погрузила її нараз у темну безодню, в котрій реве, бурлить і скаженіє віковічна боротьба елементів. Вона чула себе незначною порошинкою, одним атомом серед того розбентеженого моря. Грудь її хвилювала приспішено, віддих зробився скорий, нерівний, уриваний, лице покрила смертельна блідість, так що Володко, ненароком зирнувши на неї, аж перелякався і ніжно торкнув її плече.
— Люба, що тобі? Сидиш, як сама не своя! Чи не хвора ти?
— Ах! — вилетіло з уст Олі. Вона прокинулася з магічного сну, зирнула довкола себе, перед її очима якраз підносилася заслона і показався пречудовий краєвид швейцарський, берег Фірвальштадського озера під час бурі.
— Ні, мені добре, зовсім добре, — відповіла Оля, вдивляючися в чудову сцену. Гра акторів відразу зайняла її увагу, особливо ж геройська фігура Вільгельма Теля, котрий серед найстрашнішої бурі рятує на утлім човнику втікача Бавмгартена.
— Той не скаже, що не має часу, — прошептала Оля, і знов потонула в важких думах. Фігури драматичної дії пересувалися поперед її очима, мов мари, вона чула тільки тони, чаруючі, могучі навіть тоді, коли ледве бриніли, мов бджілка між стебельцями, мов річка по дрібних камінчиках.
Тінь-тінь-тінь-тінь, капав акорд за акордом бриліянтовими краплями, — і Оля почула немов подув теплого леготу весняного, немов ніжні тихесенькі голоси
