випогодилося, заяріло рожевим рум'янцем. Її очі блищать, її груди б'ють високо, — їй починає робитися тісно в тій душній, гарячій атмосфері, немов серце її виросло і преться на свободу, до сильніших почувань, до кращих вражінь, до великих діл посвячення й любови народньої. Як вона любила в тій хвилі свій народ, як радо пішла би за нього на найбільші небезпеки, — з якою розкішшю стала би вона в крузі тих великих героїв, тих борців смілих, що там, далеко, за морем мгли і за рікою світла стояли велично і недосяжно, побравшися за робучі, могутні руки на вершині скелистого Рітлі, і перед лицем величньої природи присягали радше згинути, ніж віддати край свій на поталу чужинцеві! Ох, раз тільки перебути й перечути таку хвилю, раз тільки з такими великими замислами в грудях скупатися в рожевім промінню сонця сходячого понад ледовими горами, — раз тільки! А відтак цілий вік жити в нужді, в пониженню, в забуттю, в муках, або згинути з надією побіди. Як же радо вхопила би Оля таку долю, коли би яка всемогуча рука в тій хвилі подала їй!
— Володю, а я забула розпитати тебе про ті задумані віча провінціяльні: будуть вони? Де? Коли?
— А так, перше буде 5 лютого в Тернополі, — відмовив недбало молодий чоловік, вибираючи для себе тісточко з тацки, що носив хлопець-рознощик із ложі до ложі.
— Ну, а ти виступаєш на тім вічу з яким рефератом?
