— Я? А тобі що таке, серденько? Хіба ж мені можна?
— Не можна? А то чому?
— Професорам заборонена всяка політика.
— Алеж то не будуть політичні віча. Ти собі бери який науковий реферат.
— Е, серденько, все таки то для мене недобре афішуватися на таких зібраннях. Ти знаєш, на такі віча зберуться хлопи, а вони хіба ж то знають границю між політикою та наукою? Найнауковішу річ зроблять політичною, а потім що мені скажуть звище?
— Алеж ти, прецінь, досі живо займався такими ділами і афішувався навіть.
— Ну, так, чоловік був молодший, нерозважний. Знаєш, серденько, той дуже добре знав життя, хто сказав, що хто до тридцяти літ віку не був революціонером, той хіба дурень; але ще більший дурень, хто по тридцятім році віку був революціонером.
Уста Олі задрижали немов від якогось нервового болю. На серце її немов кригу льоду положено. Так оце він, її молодий ідеал! Так оце той чоловік, котрого вона полюбила власне за те, чого він тепер цурається, і то якраз задля неї! Але ні, він цурається своїх світлих замислів і великої праці народньої не для неї, а для того, що в серці його або погас, або й ніколи не палав святий вогонь любови для народу. А її він тільки ставить перед очі людські, як щит, котрим хоче закрити свою власну безхарактерність і трусли-
