бив шиби і рямці, але поза вікном стукнув о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він у крик! Кинувся будити слуг, а держав їх троє із християн, — нікого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок у полі з кіньми, другий поніс до млина пшеницю, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, пльондровано засіки, і хоч рипів[1] що мав сили, та ніхто на поміч не прибував; корчма стояла на кінці села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, повінь була.
— Кричи, не кричи — гукнув йому з поду якийсь грубий, незнайомий голос, — то це тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го, го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.
Гершко почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче став кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, — ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, ударив собою щосили — дарма. Двері
- ↑ Рипіти — кричати, захрипнувши.
