Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/244

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

стояли, як замуровані. Ще раз, і ще раз — нічогісінько. А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив його, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити. Нараз почувся страшенний шум, тріск, лопіт, — очевидно поломінь вихопився на дах, корчма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало вогнисті язики полумені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім у нетямі билися та кричали та пищали чотири живі душі. Герщиха впрочім не довго кидалася: вона була слабовита, і хлиснувши скілька разів густого, гіркого диму, впала зомліла. Гершко в крайнім напруженню вдарив собою до вікна, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він ухопив дітей на руки, і як був у сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися, — разом із корчмою згоріла на вугіль.

Цей пожар не зломав однако ж Гершка, хоч зломав його щастя. Пан не перестав його «любити», хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцім то Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний; увесь кількатисячний маєток, нагарбаний за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з мусу. І він почав заходитися по-давньому, коли в тім настиг його новий, страшніший від першого удар. Панщину скасовано. Гершко