— Як же ти, дурнику, заробиш, не вміючи ніякого ремесла? — питала тітка.
— А що ж то я ґой, чи що, — скрикнув Гава, — щоб я і без ремесла не зумів жити?
Цей заміт був меткий і переконав Гавину опікунку. Вона дала Гаві повну волю робити, що хоче, а тільки згори заявила йому, що довше як тиждень задармо не може його годувати. Досить, що дасть йому задармо спати в своїй хаті.
— Тиждень задармо! — радісно скрикнув Гава. — Значить, те, що я за цей тиждень зароблю, буде моє! Хвала Богу, на початок і це добре!
Гава нагадав собі своє сільське життя на вулиці, в потоці, серед піль, в лісі із сільськими хлоп'ятами, те життя свобідне, повне забав, свіжого воздуху і руху. Але тепер йому було не до забав. В тих споминах хотів він найти щось таке, щоби тепер можна було визискати. І найшов.
Проходячи щорана по ринку, завсіди бачив бабу, що сиділа коло великого коша повного живих раків і продавала їх на копи або і на штуки. Нагадав собі, як то справно він колись умів ловити оті самі водяні сотворіння, і зараз метнувся розпитувати жидів, де і по чому можна би продавати раки. Але що питав про таку «трефну» річ, то жиди не то що нічого йому не сказали, а ще й закричали його. Та Гава цим не знеохотився. Пішов просто
