Весь тиждень ходив Гава з Фавлем по селах, викрикуючи попід вікнами хат: «щітини, кожушини, волосини!» Грубим костуром боронився від сільських собак, торгувався з людьми як старий, привичний до того торговець, і зависливим оком поглядав на селянських дітей, що свобідно гуляли по вільнім просторі. Пора була робуча, торги йшли мляво, і оба вони з дуже невеличкою здобичею вернули до Дрогобича в п'ятницю вечером. Свинську шерсть заніс Гава до щіткаря і продав добре, а решту товару купив у нього сам Фавель. Весь тижневий заробіток, по відрахованих харчів, не дав навіть і ринського. Гава скривився.
— Не бійся, дурню! — сказав Фавель. — Чого ж ти хочеш? Тепер літо, в полі робота, а наш торг тільки зимою красний. Зимою хлоп свині ріже, тоді й шерсти у нього досить, а іноді й шкурку з куниці, борсука або зайця так за нізащо купити вдасться, от тоді й ґешефт!
Але Гава вже не слухав. Це все було для нього «колись то буде», а він дбав про те, що тепер є. На другий день, хоч то був шабаш, він пішов до патичкарні (фабрики сірників) і купив гуртом за цілого ринського сірників, а осібно сірникових коробочок. Не питаючи що свято і що опікунка підняла сварку, він зараз взявся укладувати сірники в коробки, і укладав їх по свойому, міркуючи й рахуючи, так що над вечір мав їх уже 150 замість куплених 100, рахуючи кожну по сотику.
