може надіявся, що я й ворога свого рятуватиму?
— Ну, певно — сказав поважно Тоньо.
— Ніколи! — пристрастно скрикнув Едмунд і поліз у верх жолобиною на скелю одягатися.
Тоньо замовк. Йому якось важко зробилося після цеї розмови з братом. Він переплив іще раз півперек виру, обмився добре і також виліз із води. Самому не хотілось купатися. Він узяв із собою нагору й убитого Едмундом кленя, що вже задубів і лежав з широко роззявленим, кривавим ротом і з вибалушеними, також кривавими очима, немов наставився кричати зі страшного болю і в тій хвилі захоплений був наглою смертю. Едмунд скинув оком на рибу, і йому зробилося так якось погано, не то стидно, не то боляче на душі, що він увесь затремтів і відвернувся.
— Тьфу! — шепнув він, — заверни цю прокляту рибу в яку хустку, або хоч у лопух, нехай не дивлюсь на її роззявлену хавку. Гидко!
1890 р.
