— На, маєте! — крикнув гордо, розкладаючи всі ті скарби на столі.
Мати і «діти» тільки очі витріщили.
— А то що? А то відки? — в один голос запитали всі три дівчини.
— Ага, відки? Від жида.
— Ну, знаємо, що не від вовка. Але за які гроші?
— За жидівські.
— Та бо говори на розум! — перервала стара. — Де чіпці?
— Продані всі до одного! І не досить на тім. На другий понеділок має бути готових ще п'ятдесят штук, і мусить бути готових, аби тут не знати що! Я вже завдаток узяв, цілі 2 ринські.
— П'ятдесят штук! — скрикнули всі чотири жінки. — А то для кого стільки чіпців потрібно?
— Певно десь ціле село дівчат нараз заміж іде, — жартувала старша дочка.
Староміський розповів свою пригоду з жидком в Дрогобичі.
— Ей, старий, — журливо сказала Староміська, — вважай лишень, щоб тебе той жидок в дурні не пошив!
— Як мене має пошити? — скрикнув Староміський. — Я його можу пошити, бом взяв від нього два ринські завдатку. А він що мені може зробити?
— Може взяти чіпці і не заплатити.
— Гого, на таку полову мене не зловить! Положи гроші, то й бери товар, така в мене установа.
— Алеж ти не знаєш, хто він і що він, то як же ж можеш заходити з ним у діло?
