їх ногами з трави і з тріскотом пирскали на всі боки. Природа всміхалася до них усім своїм єством, розстелювала перед ними з вершка полонини пречудовий вид, який рідко подибати можна навіть у наших благословенних Карпатах, вид на величезну панораму нижчих і вищих верхів, то порослих буйними, невинищеними ще лісами, то рябих стадами овець, волів та коров, що немов різнобарвні зернята квасолі пересипалися та мішалися по відлогих темно-зелених скатертях. Свіжий, кріпкий вітрець, що потягав від тих далеких верхів, доносив до слуху пішоходів легесенький бренькіт дзвінків, турукання рогів скотарських та тужливий плач трембіти[1].
Але пішоходам було мабуть не до красоти природи, і коли вони, задихані й облиті потом, ховзаючись що крок по твердім, блискучім та ховзкім моху під ногами, видряпалися на вершок полонини і тут же попадали на зелену скатерть і немов відразу й потонули в пахучій зелені, — то зробили це тільки з утоми, а не для того, щоб любуватися природою.
Були то на перший погляд дуже недібрані товариші. Один хлоп величезний як оборожина[2], широкий у плечах, як двері, з руками й ногами так великими та ду-
