жими, як у старого ведмедя, рудий, з сірими очима і з виразом якоїсь тупої заїлости, а другий невеличкий, чорнявий, верткий і проворний, з цікавим поглядом ящірки і з міцними вилицями м'ясожерного невеличкого звірка, котрий, як то кажуть «хоч не вкусить, то налякає». Оба були жиди. Це видно було по закручених пейсах, рідких неголених бородах, коротко обстрижених головах, накритих засмальцьованими ярмулками — повстяні, м'ягкі, чорні капелюхи вони, відпочиваючи, поскидали обік себе в траву, — та по чорних, довгих, шовкових бекешах, котрі, як і все їх убрання, ясно свідчили, що перебули вже не одну слоту та пригоду.
— Слухай, Вовкуне, — почав, відсапавшися, менший жид, не рушаючися з місця, на котрім лежав пластом, мов поліно, — слухай, небоже, я щось прочуваю, що ми тут не зробимо доброго ґешефту.
Силач, котрого названо Вовкуном (мабуть по книжньому він звався Елькуне, але його товариш кликав його так, як його «перехристили» хлопи), не відповів нічого на ті слова, тільки кинувся якось люто в траві, мов здоровенна щука в шварі[1], коли неподалеку побачить цілу юрбу плотиць, і буркнув щось під носом, немов «дурниця», а немов так собі неартикулований гаркіт.
— Ти не бери цього за зле віщування, — додав поквапно менший жидок, немов бажаючи втихомирити гнів товариша —
- ↑ Швара — трава в воді, а правильніше висока, гостра трава в полонині.
