то зажмурю очі, сціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати та міркувати та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.
— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болізно якось закричав Ґава. — І не в докір тобі! Аджеж я не забув, що коли б не ти, то я певно не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми замість кип'ячки докопалися такого джерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати й валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки. Ті раки були початком мого зарібку, і ось тому то, коли ми вирятувалися з ями і стали над нею та почали ревти та кричати та плакати та руки ламати, в моїй голові мимоволі одно дзвонило та гомоніло: «Геть відси, Ґаво! Тут не твоє поле! Що ти маєш боротися з землею, коли твоя натура тягне тебе до того, щоб боротися з людьми»!
— От то, то, то, то, то! — радісно підхопив Вовкун, схапуючися зі свого лежання. — А я хіба що ж тобі кажу? Хіба куди тебе веду?
