— Почекай, Вовкуне, — сумовито сказав Ґава. — Рибак, що хоче рибу зловити, закидає сіть у вир, де тої риби багато, де вона юрбами ходить. Отак і мені здається, що мені би в місті своє діло робити, де багато всякого народу, де з тисячних боків можна скористати, а не в селі. Я вже привик у місті рухатися, чую себе там свобідним, веселим і охочим, щохвилі роззираюся довкола, де би можна скористати. А тут я боюся, що знов буде те саме, що в Бориславі: запряжемося до чогось одного і самі собі наложимо пута на руки й на ноги. Ну і згинемо так, як раки на мілкім узбережжю!
Вовкун, слухаючи тих слів, замість попадати в задуму та засумування, тільки прояснювався, підіймався, немов ріс цілий, діткнувшися чародійної гірської землі. Він став на рівні ноги і випростувався перед сидячим та похнюпленим Ґавою в весь свій величезний ріст. Він оживився, очі його горіли і з уст щез вираз тупої заїлости.
— Так же й говори! Так же й говори! — кричав він, розмахуючи руками. — Ось тепер тільки висковзнулася правда з твоїх уст. Я так і знав, що тебе тягне до міста, до того бруду, до тої духоти, до шматок, латок, шерстини, кожушини! Тьфу, Ґаво, стидайся! Ти не раз передо мною сміявся із свого першого вчителя, старого Файвеля, що все було говорить: «А güt Geschäft! Добре йде!» — а по шістдесяти роках такого «güt Geschäft» тільки всього й доробився, що по його смерті знайдено в
