але з тобою, Ґаво, з твоєю головою я сміло йду. Ми оба мусимо цього доконати!
— Чого такого? — запитав Ґава, витріщивши на Вовкуна зацікавлені очі.
— Е, чого такого! — відказав Вовкун, махнувши рукою. — Холи лишень сюди! — І Вовкун силою потяг Ґаву на самий найвищий шпиль, на високий копець із каміння, що означував границю села Н. — Гляди вниз! Бачиш ті ліси чудові, не тикані ще вирубом, ті полонини, ті стада волів і овець, що по них пасуться, мов плавають у зелені? Все це мусить бути наше! Не віриш? Вір або не вір, а я тобі кажу, що так воно буде, і не за десять ані за п'ятнадцять літ, а за рік або за два!
— Н-ну, це вже… трохи… — пробовкнув недовірливо Ґава, але Вовкун не дав йому скінчити.
— Думаєш, що з таким капіталом, який у нас тепер до спілки є в кишені, з тими тридцятьма ринськими не ялося[1] починати такого ґешефту? То пуста думка, Ґаво! Це ґешефт такий, до котрого не потрібно нічого, тільки добрих рук і проворної голови! А до того якраз ми оба й є. В мене руки добрі — і Вовкун розмахнув своїми ведмедячими лапами, а далі, щоб стрібувати їх силу, вхопив смерековий стовп граничний, що сторчав на вершку кіпця, вирвав його, замахнув ним мов паличкою і шпурнув далеко вниз, — руки в мене, як бачиш, хвалити Бога! А
- ↑ Не ялося — не слідує.
