сидячи за корчем, з пустоти таки взяв був на ціль стоячого на кіпці жида і вистрілив, заким Тоньо зміг йому перешкодити — Мундзю! Бійся Бога, як можна бути таким неосторожним!
— Ну, ну, почав уже! І що йому сталося? Ручу тобі, що як тільки викричиться осьдечки, то преспокійно встане й піде до дому.
— Алеж Мундзю, глянь, який він окривавлений, — сказав Тоньо, стараючись осмотрити Ґавині рани; той одначе ж, не перестаючи кричати, кидався і перевертався по траві так, що Тоньо нічого не міг порадити.
— Іди, дурний! — сказав з виразом погорди й огидливости Едмунд. — Охота тобі бабратися з жидом! Бачиш сам, що він на збитки[1] так качається, щоб тобі страху завдати. Ходи, лиши його, нехай собі качається. Швидко перестане, як побачить, що дурних нема дома. — І Едмунд узяв за руку Тоня, котрий і сам уже зачав підозрівати, що Ґава тільки штуки перед ним показує, а на правду зовсім не так тяжко ранений, як чиниться[2]. Але в тій хвилі піднявся з землі Вовкун, що досі чапів[3] мовчки, ніби онімілий з болю. Він випростувався і з виразом якоїсь глухої злоби й заїлости заступив паничам дорогу.
— Ні, панове, — сказав він хриплим голосом, — так чесні пани не роблять! По-
