стрілити чоловіка серед гір, то й розбійник потрапить! Ще й лишити нас тут обох хочете! Ні, так не йде! Забилисьте мого товариша, то візьміть же його собі, та й поховайте, або зваріть та й з'їжте!
Слова ті сказані були таким твердим голосом і з таким виразом, що в обох паничів, а надто ще на вид того велетня й силача, аж мороз пішов поза шкірою.
— Але… але… — пробовкнув відступаючи Едмунд, — він буде здоров, йому нічого не станеться.
— Буде здоров! — обурений скликнув Вовкун, — але бачите самі, що він тепер кроку не може зробити! Ми люди подорожні. Де ж ми подіємося? Його треба пильнувати, гоїти, що ж я тут серед лісів зроблю?
— Бачиш, Мундзю, бачиш, що ти наробив! — сказав Тоньо, а потім обертаючися до Вовкуна, додав:
— А куди ви йдете?
— Це вже наша річ, — сказав Вовкун. — Далеко йдемо.
— Ну, знаєте що, йдіть ви до нашого села і допитайтеся до двора, до дідича. Вже я там то зроблю, що вас десь примістимо, поки цей не прийде до здоров'я.
Лице Вовкуна все ще не прояснювалося, хоч в очах його заблищали дві яркі іскорки.
— А ви, панове, з двора?
— Так, ми дідичеві сини!
Вовкун поклонився Тоньові.
— А прошу, вельможний паничу, скажіть мені, як вас маю звати?
