— Ну, що ти Ґаво, — шептав Вовкун, — чи справді дуже ранений?
— Здається, ні, — сказав Ґава. — Отут тільки в литці щось штрикає, але кров уже перестала йти.
— Ану покажи!
Вовкун оглянув зранену литку. Шріт проскочив шкіру і пустив кров, але вискочив зараз і застряг у холяві чобота. Рана була зовсім пуста. Вовкун промив її водою з поблизької кернички, зав'язав шматкою, і Ґава міг зовсім вигідно йти, хоч і трохи налягаючи на ногу.
— Ну, і що ж, — сказав Ґава, — підемо до двора, як нам казав панич?
— Авжеж підемо, Ґаво! — сказав Вовкун. — Це ж наш ґешефт починається! Мені здається, що це дуже добрий початок. Відразу з самим дідичем можемо розпочати, це вже половина цілої вдачі[1].
— Але як побачуть, що я здоров — сказав Ґава.
— Смійся з того! — скрикнув Вовкун. — Хто побачить? Вони всі делікатне панство. А ти тільки будь добре замазаний кров'ю, йойкай та стогни, то ніхто з них до тебе не приступить. Аби нам хоч на кілька день дали приміщення та їсти, щоб ми не потребували на те тратитися, то вже й то буде зиск. Але я думаю, що від того добродушного панича ще дещо більше витягну! Добре йде, Ґаво! Ходім тепер у ліс, назбираєм та напечемо грибів і просидимо пару годин, щоб вони
- ↑ Вдача — успіх.
