вважали його за непосидющого галабурдника і давали це йому почути частими дисциплінарними карами. Але він не уймався, і вибухав, мов порох, скоро тільки побачив, що щонебудь діється не так, як повинно, що в чомунебудь кривдять арештантів. Особливо часті мав він передирки з шільдвахом[1], що ходить попід вікнами в'язниці і має вважати на те, щоб арештанти не визирали в вікно і не говорили один з одним. Кілька разів вояк грозив йому, що буде стріляти, коли не вступиться з вікна, але він сидів спокійно, не кажучи нічого, і аж коли вояк починав клацати курком, зіскакував з вікна і кричав:
— Ну, ну, аджеж я знаю, що ти не смієш стріляти!
— А відки ви це знаєте? — запитав я раз.
— Як то, відки знаю! Сам був свідком, сам бачив!
— Що бачили?
— Е, та це ціла історія, по котрій шільдвахам заказали стріляти! От ліпше я вам розкажу, нехай там бідний рекрут не бентежиться. Аджеж і він бідолаха, що йому скажуть, те й мусить робити.
— Два роки тому буде, — почав він, — як раз оце два роки. Сидів я тоді в оцій ямі в слідстві. Двох нас тільки в казні було, я і якийсь панисько[2], Журковський
