називався. Що за один був і за що сюди попав, цього вже й не тямлю.
Аж ось раз якось у вечір, уже по вечірній візиті, вже ми пороздягалися і спати лягли — несподівано чуємо кроки ключника і голосний скрегіт ключів від колодок. Нарешті відімкнув і впустивши до казні сніп жовтого світла зі своєї лихтарні, вказав нам у тім світлі якусь скорчену, напівголу, марну фігурку. Потрутив її наперед і упхнув до казні, бо, видно, сама не могла досить скоро поспіти.
— Осьде маєш коц і простирало, — крикнув, кидаючи ті речі фігурці на голову і майже до землі її пригнітаючи. — Лягай та спи! Миски дістанеш завтра.
Сказавши це, ключник двері замкнув і пішов. У казні стало темно, як у пивниці[1], і тихо, як у гробі. Тільки в ряди-годи чуємо, немов би хтось сікачами м'ясо на стільниці сік — то наш товариш зубами дзвонить. Бачите, осінь уже була пізня, дві неділі по „всіх святих“, холод такий, що не дай Боже.
— Що ти за один? — питаю закостенілого товариша, не встаючи з ліжка. Вже чоловік був нагрівся і не хотілося мені вставати, а в казні було досить холодно, бо вікно мусіло бути день і ніч отворене, про задуху.
Товариш наш мовчить, тільки ще дужче зубами дзвонить, а крізь той лярум чути уриване хлипання. Жаль мені стало
- ↑ Пивниця — темний підвал.
