хлопця, бо я вже доміркувався, що то якийсь зовсім ще зелений «фраєр». Отже встав я і постелив йому напомацьки ліжко.
— Ну, ну, — кажу — будь тихо, не плач! Роздягнись та йди спати!
— Не… не… мо… жу, — ледве пробубонів він.
— Чому?
— Бо… бо… я… дуже змерз.
Господи! Я до нього, а він увесь як кість змерзлий, ані рукою, ані ногою рушити не може. Яким дивом прийшов до казні — не розумію. Встав і панисько, познімали ми з нього лахміття і роздягли його цілком догола, натерли добре, обвили простиралом і коцом і поклали на ліжко. За якої чверть години, чую — зітхає, рухається.
— А що, ліпше тобі? — питаю.
— Ліпше.
— Відійшли руки, ноги?
— Ще не зовсім, але вже ліпше.
— А відки ти?
— Зі Смерекова.
— То тебе певне шандар привів?
— Аякже. Гнав мене сьогодні від рана, майже голого й босого, морозом. Десять раз падав я на дорозі, бо не міг іти. Бив мене ременем, і я мусів. Тільки в корчмі, в Збоїськах, трохи ми пропочили, корчмар горілки мені дав.
— А як же тебе звати?
— Йосько Штерн.
— А то ти жид?
— Аякже, жид.
— Нехай тебе чорт возьме! Хоч мене
