— Маю, маю, ті дідівські[1] папери! — крикнув Мошко роздражнений, немов би я йому не знати що неприємного сказав. — Дід був твій батько, протратив маєток, а тебе мені на біду лишив. Що мені з тебе за пожиток.
— Знаєш що, реб Мойше, — кажу, — віддай мені ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.
— Що? — верескнув Мошко, — ти би хотів іти? А куди ж ти, дурню, підеш?
— Я хотів би вступити де до терміну, ремесла вчитися.
Мошко засміявся на ціле горло.
— Іди, іди, капустяна голова, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по-жидівськи, а по-гоївськи.
Став я, мов остовпілий. Врешті здобувся на слово.
— То бодай мені покажи ті папери, нехай їх побачу!
— Тьфу! — крикнув Мошко, — вчепився мене, як реп'ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастя твоє, що я їх досі не спалив!
Це останнє слово, мов ніж, вразило моє серце. А що, якби був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би я самісінький на світі, як лист відірваний від дерева. Ані би я сам не знав свого роду, ані би мене ніхто не знав. Не міг би я рушитися з місця, був би на віки прикований до Мошкової лави, був би
- ↑ Дідівські — жебрацькі.
