до смерти невільником. Дрож мене проймила на цю думку, якесь мляве проміння замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.
Комірка була дерев'яна, добудована до корчми ззаду, а вхід із сіней. Мала тільки одне тісне віконце, навхрест перебите залізними штабами. Там Мошко складав усякі речі, що брав від хлопів на застав, і все, що мав дорожчого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри. Пару раз добувалися до тої комірки злодії, але ніколи не могли її розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тісні, Мошко мусів схилятися, щоби влізти до середини. За ним уліз і я.
— А ти тут чого? — озвірився він на мене.
— Як то чого, аджеж ти велів мені йти!
— Але не тут! Зачекай у сінях!
— Все одно, — кажу, — зачекаю й тут. Адже нічого тобі не з'їм.
Мошко витріщив очі і видивився на мене, немов би мене вперше в життю бачив. Не знаю, що йому в мені не подобалося, але плюнув і відвернувся. Потім виліз на скриню, сягнув на поличку, прибиту під самою стелею і дістав відти скрутіль пожовклих паперів.
— Ось твої шпаргали! — буркнув показуючи їх мені здалека.
— Дай, нехай їм придивлюся, — кажу і витягую руку.
