сано, війтиха дала мені трохи попоїсти, шандар закував мене знов і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозі, і досі не знаю, як я видержав. Ой пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?
— Нічого не буде, — відповів пан Журковський. — Посидиш трохи та й вийдеш на волю. А хто знає навіть, чи ціла оця історія не вийде тобі на добре.
— А то як?
— Ну, побачимо. Ніколи чоловік не знає вперед, що його чекає.
Щось так у два, чи три дні кличуть Йоська, але не до суду, тільки до доктора. Що то значиться — гадаю собі. Аджеж він не мельдувався «марудою».
— Сам не мельдувався, — повідає мені Журковський, — а навіть якби замельдувався, то би це йому ні на що не придалося. Але я його замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби його звелів звізитирувати. Аджеж то страшенна річ, що тут діється! Так далі йти не може.
І справді, доктор велів Йоськові розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло — не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кожний такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку[1].
Тим часом пан Журковський каже якось Йоськові:
- ↑ Скуток — з польськ. наслідок.
