він нічого не відповідав, тільки чорні очі блищали, як дві розжарені вуглини, страшенно якось відбиваючи від лиця, блідого мов у трупа.
На подвір'ю під нашим вікном і на коритарі коло наших дверей знявся рівночасно галас. Там сторожа військова вибігла на постріл, а тут ключник з дідами шукав казні, до котрої стрілено. Впали до нас.
— Ага, то тут! — крикнули, бачучи лежачого Йоська. — А що злодію, жидику, дісталось тобі на горіхи?
Йосько кидався ще і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немов би хотів нею заткати смертельну рану.
— Що він робив? — спитав мене ключник.
— Та… я… тільки до світла…
Хотів ще щось говорити, але духу йому не стало. Останнім відрухом відірвав руки від грудей і показав ключникові закровавлений буквар.
— Він читав при вікні, — пояснив я ключникові.
В тій хвилі прийшов із суду ординанс[1] із карткою, шукаючи ключника.
— Пане ключник — каже з коритаря, — де тут сидить Йосько Штерн? Є тут картка з суду, що має йти на волю.
А Йосько вже перед мінутою був вільний.
1889 р.
- ↑ Ординанс — кур'єр.
