— Ви дурні, діду! Що вам старому! Не нині, то завтра. А мені трицять і два роки. Жити би хотілося. А коли погадаю, що я засуджений на вічність… розумієте, діду, на вічність і ще й на чотири роки… Га, то по вашому нічого? Ну, вічність, то ще б наплювати. Але ті чотири роки, що місяць у казні та в кайданах, а місяць у казенці, та на цегляних ребрах спати, — тут, діду, чоловік вовком завиє. Хоч би й який, а подумає собі: раз мати родила, ліпше раз умерти, ніж отак каратися.
— А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давніше не таке терпіли!
Дід знову закашлявся. По хвилі, відхлипавшися додав:
— Ади, мене дванадцять літ у слідстві мучили, очей збавили, і ще на двадцять літ засудили. Не треба й твоєї вічности, бо я їх певно не доживу. А накладати на себе руку, борони мене Боже. Що завинив, те буду терпіти. І ти так.
— Та я не відпираюся терпіти, — мовив якось м'якше далекий голос. — Тільки ті чотири роки і ті цегляні ребра… І знаєте, що вночі на тих цеглах таке сниться… таке сниться… Ой, діду! А вам чи снилися коли ваші жиди, що ви їх вирізали?
— Старі ні, лиш малі жиденята та одна жидівка. Така розкішна була… І все мені сниться вся в білім, коса розпущена аж до пояса… і все ніби йде до церкви христитися… і всміхається і моргає на мене… За инших мене карають люди, а за неї ще Бог каратиме…
