Друге ясне вражіння. Холодна, суха рука шолопає в мене по лиці, потім по шиї й по грудях. Чую її повзання в полусні, мов повзання якоїсь обридливої животини, рапавки або гусільниці. Моє тіло стрепенулося, і я відкриваю очі. І бачу: надо мною похилене старече лице — жовте, поморщене, як сушене яблуко, до половини обросло довгою, білою як молоко бородою. Та проте нема в тім лиці нічого того, що чинить старечі лиця гарними та симпатичними. Широкий рот і грубі, посинілі губи страшні, та ще страшніші очі — зовсім білі, мертві.
Я ще раз стрепенувся при виді цього лиця, освіченого наполовину жовтавим промінням лямпи.
— Живий — буркнув дід, поклавши долоню на моїй груді в околиці серця.
Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледве чутне стогнання.
— Спите, паничу? — питає дід.
Я дивлюся на нього, не змигаючи. Далі з великим зусиллям ледве чутно промовляю:
— Ні.
— Ну, Богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.
І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходиться кашлем.
— Довго я спав? — питаю я.
— Спали! Місяць уже… Між життям і смертю. Вчора доктор уже рукою махнув… Як вам тепер?
