— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дід, надслухуючи.
Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.
— Слухайте, пане, — мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотів… я би хотів сказати вам щось…
Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирало, яким був накритий.
— Успокойтеся, діду, — мовив я. — Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може вам полегшає, то тоді скажете.
— Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотів би… ще перед смертю… конче…
Але його зусилля були даремні. Його почало душити і він простягся на ліжку без руху. Лише харчання свідчило, що життя ще не втекло зі старого тіла. Я довго прислухувався тому харчанню. По якімось часі воно полегшало, віддих зробився повільніший. Дід очевидно спав.
Була північ. Мене збудив знов холодний дотик дідової руки, простягненої з сусіднього ліжка.
— Спите, пане?
— Ні, не сплю.
— Слухайте. Я хотів вам… хотів вас…
