Він запнявся, немов не знаючи, з якого боку підійти до речі.
— Я знаю, пане… ви за правду тут… ви проти людської кривди повстаєте… за те вас мучать… Поки ви тут лежали в непам'яті, то доктор із ключником не раз говорили… А я те слухав та й у мене в серці… знаєте, так як весною лід тає… легко так, весело… І я пригадав собі… давно, давно… знаєте, я вже тридцять літ кримінали витираю… Дванадцять літ у самім слідстві… по Росії тягали, дідько знає, куди. Вже далі забув, як там виглядає на вольнім світі. А як зачали говорити за вас… як то ви хочете людям полегкість зробити… кривду зменшити… то в мене раптом…
Він урвав, закашлявся. Він говорив це все безладно, уривано, раз голосніше, то знов тихіше немов борючися з невидимою якоюсь силою за кожну жменьку повітря, за кожний хоч трохи свобідніший віддих. Для мене цей оборот в думках старого розбійника був зовсім несподіваний, я слухав мовчки. По добрих десятьох мінутах дід Гарасим зачав знову.
— Слухаєте, пане?
— Слухаю.
— Не думайте, що в мене душа з каменя… я також… Ну, кожний по своєму… А тота жидівочка, раз-у-раз мені привиджується, так таки виразно: хресту просить. Я вже пару разів з попом говорив, признався, що в мене є гроші закопані. Каже: дай на церкву. Та мене щось мов за руку тримало. Не надія на те, що
