вийду на волю і сам покористуюся… Я давно стратив ту надію, ще коли осліп. Аж тепер бачу, що то був якийсь добрий дух. Що церкві з тих грошей? А ви обернете їх на добро для бідних… Бо то не церковні гроші, а з бідних людей зідрані… лихварські… то нехай ідуть на підмогу… як ви запорядите…
Знов настала перерва. Знову дід, віддихавшись, почав мацати мене рукою, чи я не сплю.
— Говоріть, говоріть? — озвався я.
— Ви щось кажете? — запитав він.
Я сказав голосніше.
— Здається, не дочуваю. Сам своїх слів не чую. Вуха заступає… Це мабуть смерть моя вже надходить. Слухайте ж. У мене гроші великі — сорок тисяч — самими дукатами… залізна скринька… безпечно… закопані… Я знаю, ви швидко вийдете на свободу… то зараз не гаючись… не кажіть нікому нічого… зовсім, зовсім у ваші руки… я вже знаю, що ви не пустите марно… і моїй душі буде легше, ніж коли б десять церквів…
Страшенний пароксизм кашлю перервав його мову.
— Де ж вони сховані? — осмілився я запитати його. Та він мабуть не чув цього питання, бо знов його холодна рука доторкнулася мойого чола.
— Слухаєте?… Зараз за селом… лісок, соснина… кожне вам покаже… через лісок річка тече… над річкою великий камінь… один-однісінький… Відтам річка скручує на північ… А ви від каменя ступайте сто кроків на схід, надиблете старий дубовий
