кашкеті кулився молодий, здоровий і рум'яний мужчина, досить хороший на лице і з дивно хитрим, трохи немилим виразом очей. Кінець його носа синів чимраз більше від морозу, — мускули лиця корчилися, — видно, що неборака сильно затискав зуби, щоб ними «лярум[1] не дзвонити». Скріплі, посинілі руки він також запихав то в рукави, то за пазуху, — але видно, не багато там надибав тепла, бо щохвилі витягав їх наверх і сукотав[2] ними щосили, щоби бодай трохи їх обігріти. Третій найнещасливіший обиватель клітки, то був невеличкий, шістнадцятилітній хлопчина, коменарчик[3] з ремесла, що видно було по його коменарськім уборі. З його лиця, зачорненого сажею, годі було вичитати якийнебудь вираз, — його великі, блискучі очі були вогкі від сліз, котрі витискав мороз, — зуби час від часу голосно дзвонили, а губи шевелилися, мов при молитві. Він сидів, скулений, змерзлий, стривожений, забившися в сам кут клітки віддалік від своїх товаришів. Його руки, сховані за пазуху тісного коменарського убрання дрожали, ноги дилькотіли, немов у них було своє осібне життя й осібна воля, — але малий коменарчик видимо мало зважав на студінь, дрож, сумерк, по його голові бродили інші гадки, страшні, непевні, невпорядковані, тривожні…
— Господи, чень же я ще не так страшно завинив! — шептав він, — чень
