Ордонанц, видячи, що хлопець не рушається, твердою рукою взяв його за плече і безвладного виволік наперед.
— Jak się nazywasz[1]? — гаркнув до нього Куфа, блиснувши прикро очима і наїживши вуса наперед. — No, cóz ty, niemy, czy co?[2]
— Я… я… я… називаюся… Івась Новітній — відповів коменарчик.
— Івась, Івась! — переглумився пан керкермайстер. — А що ти, Івасю, вкрав, що тебе аж сюди завели?
Хлопчина мовчав. Його посинілі уста судорожно стягалися то знов розширювалися: його великі, лагідні очі недвижно вперті були в грізне лице керкермайстра. Але той видячи, що хлопець не відповідає, обернувся до стола і глянув на папір.
— Ага, Івасю, — гаркнув він, знов обертаючися до арештантів, — хіба я не казав? Щось ти, небоже, потягнув! Будеш сидіти, о, будеш! А тут в нас, Івасю, не марципани з медом, тут, небоже, дубова каша і солом'яна постіль!
Пан керкермайстер знов звільна повеселів. Йому любо було бавитися тривогою бідного хлопця, дивитися на його дрож, на судорожні рухи уст і пальців та на ті білі пасмуги вздовж зачорненого сажою лиця, котрі промили сльози.
— Але який же тебе, Івасюню, чорт пізнає з лиця в тім чорнім кожусі? Тут в нас нема такої моди, у нас так не
