носяться! А тут би тебе, небоже, треба й описати, як ти виглядаєш, якби ти коли з голубцями вилетів крізь вікно, то щоби тебе кожний пізнав, зловив і назад сюди припровадив! Треба тобі, Івасюню, промити личко, щоби ми побачили, як ти виглядаєш! Każcie go tam jakiemu złodziejowi wziąc do studni, niech go obmyje[1].
Ці останні слова сказані були до ордонанца, котрий, як стій, вийшов з канцелярії.
Івась Новітній під час тої веселої бесіди пана керкермайстра стояв на місці, не кажучи нічого, тільки очима поводив за кожним рухом Куфи, немов причарований. Його лице набрало якогось отуманілого, непритомного виразу, немов холод, тривога, встид і все, що тут бачив і чув, прибило, приглушило на хвилю його чуття. Він, очевидно, не зовсім розумів бесіду керкермайстра, але деякі частки її западали йому в голову, мов гострі клинці, витесані з холодного леду. «Дубова каша і солом'яна постіль», — що це значить? Він не чував ніколи таких слів, але йому наперед уже лячно було їх скритого значіння. Правда, — лиха й досі зазнав він чимало, — ох, як чимало, — але все те лихо тепер немов щезло в його молодій пам'яті, — ні, не щезло, провесніло, розсвітилося якось, стало немов принадне, веселе, тепле, радісне проти того, що досі бачив, і проти того, що мелькало перед його обмертвілою уявою
- ↑ Скажіть там якому злодієві взяти його до криниці, хай його вмиє!
