Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/384

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

в темній, а зовсім близькій будучині. «Дубова каша», — що це таке? Чи то справді така страва, чи тут може дубовими палицями б'ють? «Солом'яна постіль», — хіба ж я раз спав на соломі? Але тут це мусить бути щось страшного, коли аж цей лячний пан мене нею пуджає!» — Такі думки шибали по Івасевій голові і він не мав на них ні відповіді ні роз'яснення, ні відради ніякої, окрім одної думки: «Чень же я тут не згину! Чень же Бог дозволить мені видобутися відси!».

В тій хвилі прийшов ордонанц і не кажучи й слова, взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких, сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних. Їх лиця не мали на собі й сліду крови, — були якісь бронзові, немов покостовані зверху і цвітом своїм нагадували найскоріше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коменарчика, немов малі діти, коли побачать нову, невидану ще ляльку, — а прецінь це були вже не молоді чоловіки!

— Цувакс, цувакс, коменар на цувакс прикнав[1] — говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.

— Ходи до кухні, — сказав оден з них Новітньому, — там ще є трохи окропу, то так тебе обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята шкіра з тебе злізе!

Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась тривожними очи-

  1. Арештантське слово: прикна(я)в — прийшов.