велика, що він відсидить своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулиці, котру крізь сніговійницю ледве видно було з вікна коритара, буде рухатися, куди і як сам схоче, не чуючи на кожнім поступі над собою бистрого ока поліціяна, — то прецінь неясне, тупе чуття безнадійности не покидало його — ворушилося, мов схована гадюка, на дні його серця і все немов шептало йому:
— Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулиці, не почуєшся вільним від зєркатого[1] ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!
— За що ж, — ворушилося питання в Івасевій голові. Хіба я так страшно завинив? Хіба нема більших злодіїв, розбійників, а й ті сидять, відсиджують і виходять? За що ж мені пропадати?
Безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритаря, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі, сірі стіни і склеплена повала[2] — все те тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритаря дверці, дверці, дверці, — чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою
