мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, — а з боку кожних дверець огромна, залізна колодка, — ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, — а більше нічого. З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах, — а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, скільки то горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, скільки то людського життя вони погребли, скільки дорогих сил пожерли і виссали, скільки надій розбили, скільки втіхи отруїли розпукою, скільки чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорять? Їх мову може зрозуміти тільки той, у кого серце чисте і думка невинна, — але її не могли порозуміти ні ті поліціянти, що сміючись походжали по коритарі та покрикали голосно, коли в котрій казні арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверях казні, — ані той ключник, що, побренькуючи ключами, надійшов ід арештантам і зараз же взявся перешукувати та перетрясати їх кишені, капелюхи, чоботи, убрання, — все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім! Арештантові не вільно нічого мати з собою «зо світу», — передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, олівця, паперу, грошей, — ну, сказано, ніякого подріб'я, котре на світі чоловік носить при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго тривала ревізія. Пан ключник Панило був дуже гострий чоловік, котрому військова су-
