для себе сінники, та малі, соломою напхані заголовки, звані на арештантській мові «капустраки», і понесли їх перед двері своєї казні. Сюда приніс їм другий арештант три миски, три дерев'яні ложки, три простирала і три сорочки. Це мала бути вся їх посуда, все їх арештантське господарство.
— А справуйтеся мені тут тихо, як миші в норі, пам'ятайте! — говорив ключник, відмикаючи з лускотом величезну чорну колодку, що висіла з боку коло вузьких, бляхою вкритих дверей, над котрими була прибита ледве видна табличка з замазаним, білим написом 27. — А як будете мені крики виробляти, або як котрий з панів дозорців — він показав при тім на двох поліціянтів, що стояли з ним — пожалується де в чім на вас, ех, то буде шнур в роботі! Пам'ятайте собі! А мисок мені не бити! А тут дивіться, сінники і капустраки маєте нові! Як мені буде одна нитка виторочена, то нещастя ваше! Пам'ятайте! Ну, марш до казні!
Арештанти забрали своє господарство і війшли до казні, немов до темної студні[1]. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром — і все стихло, все змовкло, зазамертвіло. І в казні було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих іно-
- ↑ Студня — криниця.
